Сонячний спектр являє собою поєднання семи основних кольорів - згадаймо веселку і відому приказку про мисливця і фазана, за допомогою якої визначається колірна послідовність: червоний, жовтий, зелений і так до фіолетового кольору. Але в атмосфері, наповненій найрізноманітнішими видами аерозольних суспензій (водяної пари, частинок пилу), кожен колір розсіюється по-різному. Наприклад, найкраще розсіюються фіолетовий і синій, а гірше - червоний. Це явище називається дисперсією сонячного світла.
     Причина полягає в тому, що колір, по суті, є електромагнітною хвилею певної довжини. Відповідно, різні хвилі мають різні довжини. А око сприймає їх залежно від товщини атмосферного повітря, що відокремлює його від джерела світла, тобто Сонця. Перебуваючи в зеніті, воно здається білим, тому що сонячні промені падають на поверхню Землі під прямим кутом (мається на увазі, природно, те місце поверхні, де знаходиться спостерігач), і товщина повітря, що впливає на заломлення світла, відносно невелика. Білим  людині здається поєднання всіх кольорів відразу.
Небо, до речі, бачиться блакитним також внаслідок дисперсії світла: оскільки синій, фіолетовий і блакитний кольори, володіючи найкоротшими хвилями, розсіюються в атмосфері набагато швидше решти частини спектру. Тобто, пропускаючи червоні, жовті та інші промені з більш довгими хвилями, атмосферні частки води і пилу розсіюють в собі блакитні промені, які і надають небу його колір.
     Чим далі Сонце робить свій звичайний денний шлях і опускається до лінії горизонту, тим більше стає товщина атмосферного шару, через яку доводиться проходити сонячним променям, і тим більше вони розсіюються. Найбільш стійким до розсіювання є червоний колір, оскільки має найбільшу довжину хвилі. Тому тільки він сприймається очима спостерігача, який дивиться на призахідне світило. Інші кольори сонячного спектра повністю розсіюються і поглинаються  аерозольною суспензією.
        У підсумку маємо пряму залежність розсіяння спектральних променів від товщини атмосферного повітря і щільності суспензії, яку він містить. Яскраві підтвердження тому можна спостерігати при глобальних викидах в атмосферу більш щільних, ніж повітря, речовин, наприклад, вулканічної пилу. Так, після 1883 року коли відбулося знамените виверження вулкана Кракатау, досить довго в  різних місцях планети можна було бачити надзвичайні по яскравості червоні заходи сонця.